Історія України

Кіммерійці - перший історично зафіксований народ на території сучасної України. Уривчасті відомості про них ми знаходимо в поемі Гомера "Одіссея та в Історії Геродота, Географії Страбона та в ассирійських клинописних джерелах. З X по VII ст. до н. е. іраномовні кочові племена кіммерійців займали велику степову територію між Доном та Дністром, а також Кримський і Таманський півострови. Конярство забезпечувало їх верховими кіньми і продуктами харчування. Завдяки своїм тісним контактам з кавказькими металургійними центрами, кіммерійці першими серед племен України оволоділи технологією виготовлення заліза спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами з залізними наконечниками цей народ чинив сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійцівв носії так званої чорноліської археологічної культури що мешкали в межиріччі Дніпра і Дністра змушені були будувати добре укріплені городища. У VII ст. до н. е. кіммерійці вийшли з території України і достовірних свідчень про те що стало з цим народом не збереглося. На зміну їм зі сходу прийшли племена скіфів.

 

Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, які жили у VII-III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися факти в ассірійських VII-VI ст. до н. е., грецьких V-IV ст. до н.е. та ін. письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четверту книгу своєї Історії, в якій описав їх територію, заняття, побут, звичаї релігію і похід проти перського царя Дарія I. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - так звана Велика Скіфія - географічно-етнографічна назва території, на яку поширилася скіфська матеріальна і духовна культура, а також значною мірою військовий вплив.

Населення Великої Скіфії не було однорідним. Крім кількох власне скіфських племінних об'єднань (кочові скіфи царські скіфи) тут жили місцеві племена, які потрапили в залежність від скіфів і ввібрали в себе ряд елементів скіфського етносу. Це, в першу чергу, скіфи-орачі, які жили між Дністром і Дніпром, скіфи-землероби в пониззі Дніпра та ін. В V-IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скіфські військово-племінні об'єднання представляли собою ранній етап кочевницької державності, яка досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н.е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра скіфська державністьь трималася на військовій силі прийшла в занепад.

Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до III ст. н. е. Крім тогоо існувала так звана Мала Скіфія на території Молдови і Румунії. Ці державні утворення перебували під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор'я і представляли собою європейські елліністичні держави. Скіфи залишили багату й різноманітну культуру. Це, в першу чергу, численні кургани (їх налічувалося кілька сотень) військово-племінної верхівки. Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільствав зв'язки кочовий верхівки з античною цивілізацією і стан військової справи у скіфів, релігійні вірування. Перебування скіфів у степах Північного Причорномор'я, сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної культури серед осілих землеробських племен.

 

Таври (від грец. tauros - бик) - автохтонне населення Криму. Від них походять назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв'язок таврів з культурою населення Криму і Наддніпрянщини епохи кам'яного і бронзового століть. Відомості про таврів містяться у творах давньогрецьких, римських, візантійських письменників і вчених з V ст. до н.е. до X ст. н. е. Одним з перших про таврів написав давньогрецький історик Геродот.

 

Сармати - сформувалися у заволзьких степах на рубежі III-II ст. до н. е., хвилями рухалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори у своїх творах наголошували агресивність і войовничість сарматів. Під кінець II ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. Постійні сарматські набіги та вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в I ст. н. е Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були більш вмілими за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами.