Історія України

Не дивлячись на те, що територія Західної України була окупована радянськими військами, загони ОУН - УПА продовжували боротися проти комуністів. Діяли невеликі загони, які при потребі об'єднувалися для проведення великих операцій, а потім знову розділялися. Вони протистояли насильницькій мобілізації в Радянську армію, арештам і депортації населення. Війська НКВС, які раніше заарештовували людей без всякого, з їх боку, опору, тепер вели важку війну. Багато військовослужбовців НКВС загинуло від рук бійців ОУН - УПА. В Західну Україну почали направляти як покарання. Ця неоголошена війна була довгою і жорстокою. Бійці УПА вбивали не тільки ворожих солдатів, але і тих українців, які співпрацювали з окупантами. У відповідь, війська НКВС висилали сім'ї бійців УПА, а також просто співчуваючих. Бійці УПА нападали на конвої з політв'язнями, звільняли їх. Багато звільнених пізніше, по таємних стежках, у супроводі провідників УПА виходили на Захід, в Австрію, Німеччину. Комуністи називали всіх бійців ОУН і УПА бандерівцями. Їх називали бандитами. Але місцеве населення таємно підтримувала їх. Якби вони були б дійсно бандитами, то навряд чи б вони так довго протрималися. Подібні загони були не тільки на Україні. Вони були і в прибалтійських країнах. Там вони називалися лісові брати.

Однак боротьба бійців УПА та ОУН з комуністами була нерівною. Проти них використовувалися спеціальні частини, усіх співчуваючих і забезпечуваючих бійців УПА продуктами, війська НКВС заарештовували і засилали. Не в силах зламати опір влади кілька разів оголошували амністію. Загони УПА скорочувались. Справжнім ударом для бійців стала загибель командира УПА генерал - хорунжого Романа Шухевича - Чупринки, який загинув у бою з загоном НКВС 5 березня 1950 року. Окремі дії УПА тривали до 1953 року; радянські джерела повідомляли про "збройні банди" на Волині ще у 1956 році.

Окремі загони УПА діяли на території Польщі і Чехословаччини у 1944 - 1947 роках. Вони захищали українське населення від репресій польських комуністів. Проти УПА польські комуністи кинули цілі дивізії. Боротьба була запеклою - 12 березня 1947 року в бою з бійцями УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. У відповідь комуністичні уряди СРСР, Польщі та Чехословаччини об'єдналися і почали спільні дії проти бійців УПА. В результаті частина бійців відійшла на територію Західної України, а частина з боями пробилася на захід. А на території УРСР і Польщі проводилася політика національної чищення. З території Західної України до Польщі було виселено тисячі поляків, а з території Польщі в УРСР тисячі українців. Частина українців були переселені на захід Польщі, де активно піддавалися асиміляції.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року, паралельно з боротьбою в Москві за пост генерального секретаря, в якій зазнав поразки глава МДБ (міністерства державної безпеки) Лаврентій Берія і закріпив своє становище Микита Хрущов, на Україні дещо втихла кампанія проти українського націоналізму. На посаду першого секретаря КПУ (комуністичної партії України) був призначений Олексій Кириченко - перший українець на цій посаді. У 1954 року в Україні розгорнулася широка кампанія святкування 300-річчя так званого возз'єднання України з Росією. На всіх зборах та акціях проголошувалося про нібито добровільний вході України до складу Росії.На 18 з'їзді КПУ 23 - 26 березня 1954 року було вирішено послати українську молодь на освоєння цілинних земель у Казахстані та у Сибір, в той час, як була потрібна допомога сільському господарству в європейській частині СРСР. Всього було направлено близько 100 тисяч чоловік. Ще у 1945 р. УРСР стала членом - засновником ООН, а 12 травня 1954 року вона стала членом ЮНЕСКО.

Приблизно з 1955 року починається період послаблення комуністичного режиму, який був згодом названий періодом відлиги . Починають випускати зі сталінських таборів в'язнів, багато з яких були реабілітовані. На закритому засіданні 20 з'їзду КПРС (14 - 25 лютого 1956 року засудили культ особистості Сталіна та політичні репресії 30 - 50 - х років. На Україні спостерігався підйом української культури. Були поповнені права уряду УРСР і місцевої адміністрації. Однак незабаром починає повертатись колишня жорстка адміністративна система. З 1957 року проводиться масова антирелігійна акція. Починається активна політика русифікації.

Радянська влада, стурбована посиленням діяльності українських політичних організацій, діючих за кордоном, організували на їх лідерів справжнє полювання. У Німеччині агент КДБ Богдан Сташинський вбиває лідерів ОУН Лева Ребета (12 жовтня 1956 року) та Степана Бандеру (15 жовтня 1959 року).

У період хрущовської відлиги сформувалося нове покоління молоді - так звані шестидесятники, що намагалися щось змінити в суспільному і культурному житті радянського суспільства. Серед українських шестидесятників можна назвати - Ліну Костенко, Василя Симоненко, Івана Драча, Миколу Вінгранського, Євгена Гуцало, Івана Дзюбу, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, В'ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Панаса Заливаху, Аллу Гурську та багато інших. Після короткого періоду їхньої діяльності влада стала переслідувати їх. Одних змусили замовчати, інших заарештували і заслали. Незабаром їм на зміну прийшли інші: Ігор Калинець, Василь Стус, Василь Лісовий, Ірина Стасив - Калинець та інші. Усі вони виступали проти русифікаторської політики комуністичної партії, проти насильства над творчою інтелігенцією, проти порушення прав людини. У більшості випадків методи боротьби в них були легальні - петиції, протести, демонстрації. Але поряд з цим були і нелегальні - підпільне видання політичної літератури (так називаний самвидав, організація страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві публікувалися дуже актуальні матеріали, що відносилися до політики русифікації, переслідуванні діячів культури і мистецтва. Українські дисиденти не замикалися тільки в українських проблемах. Вони обговорювали дискримінацію євреїв, кримських татар, засуджували радянську окупацію Чехословаччини в 1968 році.

У 1963 році першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест (1963 - 1972), що намагався захищати економічні інтереси УРСР. При ньому були зроблені деякі спроби розширити вживання української мови у вузах. 14 жовтня 1964 року був усунутий від влади Микита Хрущев. На його місце прийшов Леонід Брежнєв. Саме при ньому розгорнули у всю силу свою діяльність українські дисиденти. У середині 1970 - х років СРСР підписало Гельсінські угоди, у яких СРСР чисто декларативно обіцяв дотримувати права людини. У відповідь на це в Україні була створена Українська Гельсінська Група (УХГ), що стала спостерігати за виконанням цих угод, чи, скоріше за їх невиконанням. До групи увійшли: Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строкатая, Микола Матусевич, Мирослав Маринович і багато інших. Вони збирали докази порушення прав людини в СРСР і на Україні зокрема. Ці докази вони направляли в ООН, інші міжнародні організації. Проти них влада застосовувала жорстокі репресії: були арештовані і засуджені Руденко, Тихий, Лук'яненко, Матусевич і Маринович. Вони провели довгі роки в таборах.

Продовжувалися переслідування греко-католицької і католицької церкви на Україні, а також різних релігійніих сект - баптистів, свідків Ієгових, євангелістів. Переслідувалися євреї і німці, що бажали виїхати на свою історичну батьківщину.