Історія України

 

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії.
Перша половина XIX століття - це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою якої були українські землі. Цей криза зумовила появу суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із становища.

В середині 90-х років в Україні сформувалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя - з розвинутою цукровою та іншими галузями харчової промисловості, машинобудуванням; Криворізько-Придніпровський район - з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням; Донбас - з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю; Харківський район - з машинобудуванням, цукровою промисловістю; Одесько-Миколаївський район - з машино - і суднобудуванням, харчовою промисловістю. В обробній промисловості України налічувалось понад 34 тис. підприємств, які стали основою капіталістичної машинної індустрії. Товарний характер сільськогосподарського виробництва визначив подальший розвиток і технічне переоснащення підприємств легкої і харчової промисловості. Внаслідок цього в Україні в середині 90-х років XIX ст. за рахунок технічного вдосконалення зменшилася кількість цукрових заводів з 247 до 153. Замість цього кількість робітників зросла з 38 тис. до 78 тис., а виробництво цукру зросло в 14 разів і становило понад 23 млн. пудів (85 % загальноросійського виробництва). Розбудовувалися міста Київ і Харків, Одеса і Катеринослав (нині Дніпропетровськ) стали великими промисловими центрами. Однак у 1900 р. лише 13 % населення України проживало в містах (у Росії - 15 %). Ознакою прискорення економічного розвитку стала і поява робітничого класу. У 1897 році в Україні було майже 425 тис. промислових робітників, причому половина з них працювала у важкій промисловості Катеринославської губернії. В кінці XIX ст. робітники становили 13,6 % населення. У центральних районах України робітничий клас невпинно зростав за рахунок розореного селянства. У 1897 році налічувалося 1,48 млн. промислових і 1,8 млн. сільськогосподарських робітників. Розширювалася і галузева структура робочого класу. Робітників цукрової промисловості налічувалося майже 80 тис., металістів та машинобудівників - 23 тис.

У Західній Україні теж розвивалася фабрично-заводська промисловість. Збільшився видобуток нафти. Більшість з 869 підприємств, що діяли у Східній Галичині, були дрібними. А в цілому цей регіон залишався хліборобським. Ріс і клас буржуазії, зокрема промислової, склад буржуазії багатонаціональний. Так, торгові і кредитні операції в Україні здійснювали: 63,7 % євреїв, 16,2 % росіян (2,8 млн. населення України), 13,43 % українців, яких в російській Україні жило понад 17 млн. Умови існування селян і робітників під час затвердження капіталістичних відносин в Україні були важкими, про що свідчить активізація класової боротьби. За неповними даними, протягом 1890 - 1900 рр. в Україні сталося 85 виступів селян. Протягом 60-70-х років у 72 найбільших виступах взяло участь понад 40 тис. робітників. У 80-90-ті роки в Україні відбулося вже понад 80 страйків і заворушень, в яких взяло участь майже 62 тис. робітників.
Таким чином, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні та соціальні зміни: формувалися два нових класи - буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу імперії. Все це відбилося на процесі національного і духовного відродження українського народу.

В цілому до середині XIX ст. українські землі в Російській та Австрійській імперіях залишалися економічно відсталими провінціями, орієнтованими переважно на вироблення сільськогосподарської продукції. Вони постачали харчі і сировинні матеріали для індустріальних регіонів, споживаючи своєю чергою промислові товари з півночі і заходу.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різні пасивні і активні форми. У 1803 р. у Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. У 1829 р. почалося повстання в Шебелинської слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів було пов'язано із польським повстанням 1830-1831 рр. (Київщина) і голодом 1832-1833 рр. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву "Київська козаччина". Поштовхом до її появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі у бойових діях одержать волю. "Київська козаччина" стала наймасовішим селянським рухом першої половини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Ліквідувавши Київське козацтво, царський уряд незабаром зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впливом чергових чуток про те, що всім переселенцям до Криму будуть надані земля і воля, розгортається новий масовий рух - Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутички з поліцейськими і військовими загонами, селяни Єкатеринославщини і Херсона відправилися в Крим. Тільки використовуючи значні збройні формування, уряд зміг взяти ситуацію під контроль і придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. чол.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з панівним режимом і порядками кріпосників почалася ще в 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Але він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців в 1830-1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ. Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а у 1849-1854 рр. - 104. Отже, селянський рух наростав і набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність він був здебільшого свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режиму.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організованими формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. Массонство веде свій родовід з часів Середньовіччя. Основні джерела проникнення масонства в Україну перебували в Польщі, Росії і безпосередньо у західноєвропейських державах. У зв'язку з цим Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських массонов, а Лівобережжя та Слобожанщина - російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та містечках, оскільки в їх склад входили головним чином елітні верстви населення. В кінці XVIII - початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно і т.д. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже в 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а в наступному році в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Евксинский», у Києві - «З'єднані слов'яни», у Полтаві - «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський лідер дворянства В. Лукашевич, письменник В. Котляревський та ін.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином в межах релігійно-етичного русла, її члени дбали переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні по щаблях службової кар'єри. На противагу харків'янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство в активну громадсько-політичну діяльність, опозиційний всеросійський рух. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, в тому числі всі керівники змови були масонами).
Типовою рисою українського масона було переважання в їх діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масона було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масоны Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, в межі якого входила б і Правобережна Україна. Крім того, незначна частина українських масонів пропагувала ідеї визволення слов'янських народів від національних і політичних утисків та їх об'єднання в загально'словянську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич і його прихильники у «майстерні» відстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

 

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, в 1822 р. видав указ о забороні всех таємних организаций і гуртків, в першу чергу масонских лож. Однак це рішення не припинило діяльності масонського руху. Політична опозиція елітних верств населення російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології массона, але досить абстрактно і непослідовно реалізовувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: в Кам'янець-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою «Залізні персні» (1815-1816). Лідером цього опозиційного освіти був В. Раєвський. Його учасники стояли на антикріпосницьких, республіканських позиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» - дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С, Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації. На уламках «Союзу порятунку» виросла нова таємна організація - «Союз благоденства» (1818-1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 чол. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції - «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до військової змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації - «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала більш складною (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя - армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів. Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. У 1821 р. цар Олександр II відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних і соціальних реформ «зверху». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими і радикалами в лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському уряду. За цих обставин у 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію - «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу увійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Незабаром консолідація на революційній платформі сталася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано Р. Мурах. Активними членами петербурзької організації стали Трубецькой, Оболенський, Бєстужев, Лунін та ін. Протягом 1821 - 1825 рр. таємні товариства набирали силу, залучали до опозиційну діяльність нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три філії (Тульчинський, Васильківський, Кам'янецький) налічувало в своїх рядах 101 людинц і мало помітний вплив на розташовані в Україні війська.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно йшов процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства з кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Зокрема, у своїй «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного військового перевороту становлення конституційної монархії; введення майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких - Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові - територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою - після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Одночасно з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація - «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новгороді-Волинському у 1823 р. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних слов'ян» і «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів - боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму правлячого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та освіта слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долматия та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію. Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій Південне і Північне товариства узгодили час спільного виступу - літо 1826 р., тобто саме той період, коли цар повинен був прибути на військові маневри в Україну. Однак історія внесла свої корективи у хід подій: у листопаді 1825 р. Олександр II несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ і Сенату на вірність новому цареві Миколі II члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. У відповідності з узгодженим революціонерами планом, передбачалися дії в трьох напрямках: а) захоплення Зимового палацу і арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, яка тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, в якому повідомлялося про здійснення державного перевороту і програми майбутніх суспільних реформ. Однак цей досить злагоджений змовницький план із самого початку свого здійснення зазнав невдачі. Різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в ряди повсталих, яка ще більше посилилася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене. Намагаючись виправити становище і продовжити почин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківського керівництва С. Муравйов-Апостол і М Бесстужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилисах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повстанців налічувалось понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний катехізис», в основу якого були покладені головні декабристские постулати - повалення самодержавства, скасування кріпосного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим - чернігівці розраховували на допомогу членів «Товариства об'єднаних слов'ян». Проте вже на наступний день біля села Устимовки повстанці зіткнулися з переважаючими силами царських військ і зазнали поразки.
Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель надто нерішуче заявляла про свою опозиційність.