Історія України

1. Причини переходу до феодальної роздробленості

Феодальна роздробленість на Русі стала закономірним підсумком економічного і політичного розвитку ранньофеодального суспільства.

Складання в Давньоруській державі великого землеволодіння - вотчин - в умовах панування натурального господарства неминуче робило їх цілком самостійними виробничими комплексами, економічні зв'язки яких обмежувалися найближчій округою. Існуючі торгові і ремісничі потреби могли задовольнятися в місцевих господарських і політичних центрах - містах, які швидко розвивалися у той час. Підйом продуктивних сил на місцях викликав зростання кількості міст і міського населення, в тому числі і в тих містах, які раніше не відігравали суттєвої економічної ролі.

Раннєфеодальному суспільству часів Київської Русі були притаманні неминучі соціальні суперечності між верхами і низами. Формується клас феодальних землевласників, що прагнув до встановлення різних форм економічної і юридичної залежності землеробського населення. Але в XI-XIII ст. були класові антагонізми, які носили в основному локальний характер, для вирішення цілком вистачало сил місцевої влади, і вони не вимагали загальнодержавного втручання. Ці умови робили великих землевласників - бояр-вотчинників майже повністю економічно і соціально незалежними від центральної влади. Місцеве боярство не бачило необхідності ділитися своїми прибутками з великим київським князем і активно підтримувало в боротьбі за економічну і політичну самостійність володарів окремих князівств.

Зовні розпад Київської Русі виглядав як розділ території Київської Русі між різними членами князівської родини, що розрослася. За традицією місцеві престоли займали, як правило, тільки нащадки дому Рюрика.

Процес наступу феодальної роздробленості був об'єктивно неминучий. Він дав можливість більш міцному утвердженню на Русі системи феодальних відносин. З цієї точки зору можна говорити про історичну прогресивність цього етапу російської історії, в рамках якої йшов подальший розвиток економіки і культури. Розпад колишньої єдиної держави мав і ряд негативних наслідків, головним з яких було посилення вразливості руських земель від зовнішньої небезпеки, особливо, в умовах можливої появи сильного супротивника.

Ознаки політичного роздроблення Київської Русі з'явилися, як вказувалося вище, невдовзі після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Боротьба між нащадками Ярослава, що користувалися підтримкою місцевого боярства, призвела до виникнення системи відокремленних князівських володінь, визнаної Любецьким з'їздом князів у 1097 р. (спадкування за правилом "кожен так тримає отчину свою").

На деякий час за князів Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого знову піднісся Київ як загальноруський центр. Ці князі зуміли дати відсіч зростаючій небезпеці навали кочівників-половців. Після смерті Мстислава замість єдиної держави виникло близько півтора десятків самостійних земель: Галицька, Полоцька, Чернігівська, Ростово-Суздальська, Новгородська, Смоленська та ін. Процес економічного відособлення і політичного дроблення повторювався і всередині цих земель, майже кожна з них у свою чергу перетворювалася в систему дрібних і напівнезалежних феодальних князівств. Феодальна роздробленість Русі існувала до кінця XV ст., коли більша частина території колишньої Київської держави увійшла до складу Московської держави.

 

2. Найбільші землі Русі в епоху феодальної роздробленості

Найбільшими землями епохи феодальної роздробленості, що грали провідну роль у долі Русі, були Володимиро-Суздальське (Ростово-Суздальське) і Галицько-Волинське князівства та Новгородська феодальна республіка.

 

Володимиро-Суздальська земля

Володимиро-Суздальська земля займала межиріччі Оки і Волги. Найдавнішими жителями цього лісистого краю були слов'яни і угро-фінські племена, частина яких згодом була асимільована слов'янами. Сприятливий вплив на економічне зростання цієї Заліській землі чинив колонізаційний приплив слов'янського населення, який підсилився з XI ст., особливо, з півдня Русі під впливом половецької загрози. Найважливішим заняттям населення цієї частини Русі було землеробство, яке велося на благодатних виходах чорнозему серед лісів (так звані опілля). Помітну роль у житті краю відігравали ремесла і пов'язана з Волзьким шляхом торгівля. Найдавнішими містами князівства були Ростов, Суздаль і Муром, з середини XII ст. столицею князівства став Володимир-на-Клязьмі.

Початок встановлення самостійності Ростово-Суздальської землі відбувся за правління одного з молодших синів Володимира Мономаха - Юрія Володимировича Довгорукого, який зробив своєю столицею Суздаль. Проводячи активну політику в інтересах свого князівства, князь прагнув спиратися на місцеве боярство, міські і церковні кола. При Юрії Довгорукому був заснований ряд нових міст.

Володіючи Ростово-Суздальською землею, Юрій Довгорукий постійно намагався захопити в свої руки київський престол. В кінці життя йому вдалося оволодіти Києвом, але підтримкою місцевого населення він не користувався.

Старший син Юрія Долгорукого Андрій Юрійович Боголюбський (1157-1174) народився і виріс на півночі і головною своєю опорою вважав свої рідні землі. Отримавши від Юрія Довгорукого управління у Вишгороді (біля Києва), ще за життя батька Андрій Боголюбський покинув його і зі своїм оточенням пішов у Ростов. За переказами, разом з ним в Ростово-Суздальську землю потрапила написана невідомим візантійським майстром XII ст. ікона Богоматері, яка згодом стала однією з найбільш шанованих ікон Росії ("Богоматір Володимирська").

Утвердившись після смерті батька на престолі, Андрій Боголюбський переніс свою столицю з Ростова у Володимир-на-Клязьмі. На зміцнення і прикрашання своєї столиці він не шкодував коштів. Прагнучи тримати під своїм контролем Київ, Андрій Боголюбський волів перебувати у Володимирі, звідки проводив енергійну політику щодо зміцнення сильної князівської влади. Жорстокий і владолюбний політик, Андрій Боголюбський спирався на "молодшу дружину" (служилих людей), міське населення, особливо нової столиці Володимира, і частково на церковні кола. Різкі і часто самовладні дії князя викликали невдоволення в колі великих землевласників-бояр. В результаті змови знаті та представників найближчого оточення князя виникла змова, і в 1174 р. Андрій Юрійович був убитий у своїй резиденції Боголюбах (поблизу Володимира).

Після смерті Андрія Боголюбського в результаті міжусобиці на престолі опинився його молодший брат - Всеволод Юрійович, який остаточно закріпив за Володимиром-на-Клязьмі статус головної княжої столиці. Правління Всеволода Велике Гніздо (1176-1212) була періодом найвищої політичної могутності Володимиро-Суздальського князівства. Під контролем Всеволода Юрійовича перебував Новгород Великий, у постійній залежності від володимирського князя опинилася Муромо-Рязанська земля. Всеволод Велике Гніздо помітно впливав на стан справ у південних руських землях і в кінці XII - початку XIII ст. був найсильнішим руським князем. Однак після смерті Всеволода Велике Гніздо між його численними синами спалахнула боротьба за владу, колишня вираженням розвитку процесу феодальної роздробленості вже всередині самого Володимиро-Суздальського князівства.

 

Галицько-Волинське князівство

Територія Галицько-Волинської землі простягалася від Карпат до Полісся, захоплюючи течії річок Дністра, Прута, Західного і Південного Бугу, Прип'яті. Природні умови князівства сприяли розвитку землеробства в річкових долинах, в передгір'ях Карпат - видобутку солі та гірничої справи. Важливе місце в житті краю відігравала торгівля з іншими країнами, велике значення в якій мали міста Галич, Перемишль, Володимир-Волинський.

Активну роль у житті князівства відігравало сильне місцеве боярство, у постійній боротьбі з яким князівська влада намагалася встановити контроль над станом справ у своїх землях. Постійний вплив на процеси, що відбувалися в Галицько-Волинській землі, надавала політика сусідніх держав, Польщі й Угорщини, куди за допомогою або з метою знайти притулок зверталися як князі, так і представники боярських угруповань.

Піднесення Галицького князівства почалося в другій половині ХІІ ст. при князі Ярославі Осмомислі (1152-1187). Після смути, що почалася з його смертю, на галицькому престолі зумів утвердитися волинський князь Роман Мстиславич, який в 1199 р. об'єднав Галицьку землю і більшу частину Волинської землі у складі одного князівства. Ведучи запеклу боротьбу з місцевим боярством, Роман Мстиславич намагався підпорядкувати собі й інші землі Південної Русі.

Після смерті в 1205 р. Романа Мстиславича його спадкоємцем став старший син Данило (1205-1264), якому тоді було лише чотири роки. Розпочався тривалий період міжусобиць, в ході яких поділити між собою Галичину і Волинь намагалися Польща і Угорщина. Лише у 1238 р., незадовго до навали Батия, Данилові Романовичу вдалося утвердитися в Галичі. Після завоювання Русі монголо-татарами, Данило Романович опинився у васальній залежності від Золотої Орди. Проте галицький князь, що володів великими дипломатичними здібностями, вміло використовував суперечності між Монгольським державою і західноєвропейськими країнами.

Золота Орда була зацікавлена в збереженні Галицького князівства як заслону від Заходу. У свою чергу, Ватикан розраховував за сприяння Данила Романовича підпорядкувати собі руську церкву і за це обіцяв підтримку в боротьбі з Золотою Ордою і навіть королівський титул. У 1253 р. (за іншими даними в 1255 р.) Данило Романович був коронований, однак католицтва не прийняв і реальної підтримки від Риму для боротьби з татарами не отримав.

Після смерті Данила Романовича його наступники не змогли протистояти розпаду Галицько-Волинського князівства. До середини XIV ст. Волинь була захоплена Литвою, а Галицька земля - Польщею.

 

Новгородська земля
Новгородська земля з самого початку історії Русі відігравала в ній особливу роль. Найважливішою особливістю цієї землі було те, що традиційне для слов'ян заняття землеробством, за винятком вирощування льону і конопель, не давало тут великих прибутків. Головним джерелом збагачення найбільших земельних власників Новгорода - бояр, був прибуток від продажу продуктів промислів - бортництва, полювання на хутрового і морського звіра.

З давніх-давен разом зі слов'янами в склад населення Новгородської землі входили представники фіно-угорських та балтійських племен. У XI-XII ст. новгородці освоїли південне узбережжя Фінської затоки і тримали у своїх руках вихід у Балтійське море, з початку XIII ст. новгородський кордон на Заході йшла по лінії Чудського і Псковського озер. Важливе значення для Новгорода мало приєднання великіх територій Помор'я від Кольського півострова до Уралу. Новгородські морські та лісові промисли приносили величезні багатства.

Торгівельні зв'язки Новгорода з сусідами, особливо з країнами Балтійського басейну, зміцніли з середини XII ст. На Захід з Новгорода вивозилися хутра, моржова кістка, сало, льон тощо. Предметами ввозу на Русь були сукна, зброя, метали та ін.
Економічне зростання Новгорода підготувало необхідні умови для його політичного відокремлення в самостійну феодальну боярську республіку в 1136 р. За князями в Новгороді залишилися виключно службові функції. Князі виступали в Новгороді в якості воєначальників, їхні дії перебували під постійним контролем новгородської влади. Право князів на суд було обмежено, купівля ними земель у Новгороді заборонена, одержувані ними доходи з визначених за службу володінь суворо фіксовані. З середини XII ст. новгородським князем формально вважався великий князь Володимирський, але до середини XV ст. він не мав можливості реально впливати на стан справ у Новгороді.

Вищим органом управління Новгорода було віче, реальна влада була зосереджена в руках новгородського боярства. Три-чотири десятки новгородських боярських прізвищ тримали в своїх руках більш ніж половину приватновласницьких земель республіки і, вміло використовуючи в своїх інтересах патріархально-демократичні традиції новгородської старовини, не випускали з-під свого контролю владу над багатою землею руського середньовіччя.

З середовища і під контролем боярства здійснювалося обрання на посади посадника (глави міського управління) і тисяцького (глави ополчення). Під боярським впливом відбувалося заміщення поста глави церкви - архієпископа. У віданні архієпископа знаходилася скарбниця республіки, зовнішні зносини Новгорода, право суду і ін. Місто ділився на 3 (пізніше 5) частин - "кінців", торговоремесленні представники яких поряд з боярством брали помітну участь в управлінні Новгородської землею.

Для соціально-політичної історії Новгорода характерні постійні міські повстання (1136, 1207, 1228-29, 1270). Однак, до принципових змін в устрої республіки ці рухи, як правило, не приводили. У більшості випадків соціальне напруження в Новгороді вміло використали у своїй боротьбі за владу представники конкуруючих боярських угруповань, які руками народу розправлялися зі своїми політичними супротивниками.

Історично сформована відособленість Новгорода від інших руських земель мала важливі політичні наслідки. Новгород неохоче брав участь у загальноруських справах, зокрема, виплаті данини монголам. Найбільш багата і велика по території земля руського середньовіччя, Новгородська, не змогла стати потенційним центром об'єднання руських земель. Правляча в республіці боярська знать прагнула до захисту "старовини", до недопущення будь-яких змін в сформованому співвідношенні політичних сил всередині новогородского суспільства.

Посилення з початку XV ст. в Новгороді тенденції до олігархії, тобто узурпації влади виключно боярством, зіграло фатальну роль у долі республіки. В умовах посилення з середини XV ст. наступу Москви на новгородську незалежність значна частина новгородського суспільства, в тому числі землеробська і торговельна еліта, або перейшла на бік Москви, або зайняла позицію пасивного невтручання.

3. Культура
Епоха феодальної роздробленості була часом подальшого розвитку давньоруської культури. Продовжували зберігатися і розвиватися загальні традиції і принципи, що склалися в період існування єдиної держави. Поряд з цим в різних землях і князівствах йшов процес формування місцевих художніх шкіл у літературі, архітектурі й живопису.

Найважливішим культурним центром Русі XII - початку XIII ст. стала Володимиро-Суздальська земля. Правителі цієї землі не шкодували сил і засобів на будівництво релігійних і світських споруд. Білокам'яні володимирські храми - Успенський і Дмитрієвський, церква Покрова-на-Нерлі, чудові собори Суздаля, Юр'єва-Польського стали зразками для інших руських земель.

У Володимиро-Суздальському князівстві перед зодчими ставилася мета створення величних монументальних споруд, виражають ідею могутності князівської влади. Інші завдання стояли перед майстрами в Новгородській землі. Новгородська еліта, на гроші якої будувалися церкви в цій частині Русі, віддавала перевагу більш скромним за зовнішнім виглядом храмам і молитовням. В протилежність суворій простоті зовнішніх стін новгородських церков, внутрішність храму покривалася багатобарвним фресковим живописом.

Високого рівня розвитку в цей період української історії досягає ремесло. Широко відомі чудові за якістю вироби руських зброярів, кольчужників, склодувів, ткачів. Видатним феноменом майстерності українських середньовічних ювелірів стали вироби, виконані в стилі знаменитої київської перегородчастої емалі.

Найбільш відомим літературним пам'ятником Русі XII ст. справедливо вважається знамените "Слово о полку Ігоревім", чий зміст пройнятий свідомістю необхідності єднання Руської землі, припинення братовбивчих чварів і міжусобиць. Слід згадати також про "Молінні Данила Заточувальника" - творі на морально-етичні теми, створеному в 20-30-х роках XIII ст. в Суздальській землі. Важливим жанром літератури продовжувало залишатися літописання.

Епоха феодальної роздробленості була часом подальшого економічного і культурного розвитку українських земель. До початку XIII ст., на думку істориків, можна говорити про складання в Східній Європі як важливого етнокультурного цілого давньоруської народності. Однак Руська земля не була надійно захищена від сильного втручання ззовні. Якщо руські князівства більш або менш успішно протистояли половецьким кочівникам на Півдні і хрестоносцям на Заході, то вони абсолютно не були готові дати відсіч військам Чингісхана і його спадкоємців, які хлинули зі сходу у XIII ст.