Історія України

Посилення феодальної експлуатації в Речі Посполитій і зростання політичного впливу магнатства з особливою силою проявилися на українських і білоруських землях. Шляхом насильницьких захоплень земель в Україні були створені величезні латифундії таких магнатів, як Конецьпольські, Потоцькі, Калиновські, Замойські та ін. Так, Конецьпольському на одній Брацлавщині належало 170 міст і містечок, 740 сіл. Він володів великими землями на лівобережжі Дніпра. Одночасно зростало велике землеволодіння українських феодалів, які до цього часу прийняли католицьке віросповідання і ополячились. До їх числа належали Вишневецькі, Киселі, Острозькі та ін. Князям Вишневецьким, наприклад, належала майже вся Полтавщина з 40 тис. селянських і міських дворів, Адаму Киселю - величезні маєтності на Правобережжі і т. д.

Зростання магнатського та шляхетського землеволодіння на Україні супроводжувався подальшим збільшенням селянських повинностей. У першій половині XVII ст. розмір панщини українських селян різко збільшився. Крім виконання барщиних повинностей, селяни були зобов'язані поставляти на панський двір хліб, птицю, яйця. Шляхта і магнати стягували з селян гроші і при оформленні шлюбу і при отриманні спадщини. Селян примушували молоти хліб тільки на панському млині, користуватися тільки панською кузнею і купувати горілку і пиво виключно у панській корчмі. Особливо важким було становище селян в маєтках, що здаються в оренду купцям, лихварям або шляхтичам. Прагнучи у найкоротший термін з лишком відшкодувати орендну плату, орендар по-хижацькому експлуатував маєток і нерідко начисто спустошував господарства селян. Щоб запобігти втечі кріпаків, орендарі часто висилали селян на роботу в кайданах і тижнями не відпускали їх з маєтків.

Життя і майно селянина перебували у повному розпорядженні феодала. Француз Боплан, який прожив на Україні 17 років, зазначав, що селяни там надзвичайно бідні, вони змушені віддавати своєму панові все, що той захоче; їх становище гірше, ніж становище галерних невільників. Шляхта і магнати називали українських селян «бидлом», тобто худобою. За найменшу непокору селянин міг піддатися жорстоким тортурам. Непокірних пани наказували вішати і садити на кіл. Конецпольський наказував своїм підлеглим нещадно розправлятися з повсталими селянами: «...Ви повинні карати їх дружин і дітей, і вдома їх знищувати, бо краще, щоб на тих місцях росла кропива, аніж розмножувалися зрадники його королівської милості і Речі Посполитої».

Майже в такому ж безправному становищі знаходилися мешканці міст - міщани. Ні в одній державі Європи не було такої кількості приватновласницьких міст, як у Польщі. У Київському та Брацлавському воєводствах більше 80% міст і містечок належало приватним власникам. Найбільш прибуткові промисли в містах - винокуріння, пивоваріння, та ін. - становили монополію корони і шляхти. Міщани не могли конкурувати з безмитною торгівлею панів продуктами, худобою, шкірою. Нарівні з селянами вони платили панам численні податі з усіх джерел своїх доходів. Слабка королівська влада не була в змозі захистити городян від сваволі магнатів та шляхти.

Важке становище українського народу посилювалося з пануванням в країні феодальної анархії. Селяни страждали не тільки від своїх панів, але і від постійних наїздів «чужих» феодалів. Постійна збройна боротьба між окремими шляхетськими угрупуваннями розоряла українські села і міста. Особливо прославився грабіжницькими набігами в 30-40-х роках XVII ст. шляхтич Лащ. Сучасник писав про Лаща що він «насильничав, убивав, відрізав вуха і носи, відводив дівчат і вдів і видавав їх заміж за своїх негідників, що разом з ним брали участь в грабежах». Лаща 236 разів засуджували до вигнання і 37 разів до позбавлення честі, але заступництво магната Конецьпольського забезпечувало йому повну безкарність. Демонструючи цю безкарність, Лащ одного разу з'явився в королівському палаці і у шубі, підшитій судовими вироками.

Феодальна експлуатація українського народу посилювався національним і релігійним гнітом. У деяких великих містах, наприклад у Львові, українцям був закритий доступ в цехи, їх обмежували в торгівлі, позбавляли права брати участь у міському суді і самоврядуванні, будувати будинки в центрі міста і т. п. Офіційною мовою на Україні була польська. Пани брутально топтали місцеві звичаї.

У своєму наступі на український і білоруський народи польські феодали спиралися на войовничі католицькі кола. Католицьке духівництво на чолі з папою не тільки підтримувало, але й надихало політику асиміляції та окатоличення українського і білоруського народів. Однією з найважливіших завдань політики папства та панівного класу Речі Посполитої було насадження католицизму серед українського й білоруського населення. З цією метою була введена унія православної і католицької церков. Уніатська церква отримувала право відправляти церковну службу слов'янською мовою, але визнавала головою церкви папу і брала католицькі догмати, стаючи підлеглою у відношенні до римської церкви. Тому унія православної та католицької церков, проголошена на Брестському соборі 1596 р., стала засобом поневолення українського і білоруського народів польськими феодалами. Українцям у містах чинили перешкоди у відправленні православних релігійних обрядів, забороняли будувати православні церкви, змушували все населення вносити десятину на утримання ксьондзів і костелів.

Постійною загрозою для українського народу були грабіжницькі вторгнення татарських загонів. Кримські татари з року в рік здійснювали набіги на Україну, спустошуючи її села і міста. Повні драматизму сцени розігрувалися на невільничих базарах Стамбула та інших турецьких міст, де продавався «ясир» - полонені, захоплені хижими кочівниками під час їх набігів на окраїни Росії та України.

Річ Посполита слабо захищала південні кордони держави і не вміла організувати справжнього опору татаро-турецькій агресії. У той час як південні кордони Росії були захищені укріпленнями зі строжками і спостережними пунктами, українські землі залишалися майже відкритими для нападу кочівників.

Панування польських панів і безперервні напади турецько-татарських полчищ загрожували самому існуванню українського народу, гальмували зростання продуктивних сил країни, створювали смертельну небезпеку для української культури.

Політика соціального і національно-релігійного гноблення населення України, що проводиться польськими магнатами і шляхтою, зустрічала рішучий опір з боку українських селян, міщан і козаків. Боротьба українського народу проти соціального гніту проявлялася у відмові від виконання повинностей, підпали панських маєтків, масову втечу на землі Південної Київщини, Брацлавщини та Поділля, а також у пониззя Дніпра.

Населення, що осідало в цих краях - в основному це були українці, але сюди прибували також білоруси, росіяни, поляки, литовці - виступало проти польських магнатів, католицької церкви і боролося проти татарських набігів. В умовах цієї боротьби ще на початку XVI ст. стало складатися українське козацтво, а в середині XVI ст. на дніпровських островах, розташованих нижче порогів, виникла Запорізька Січ. Вже в кінці XVI ст. і особливо в першій половині XVII ст. Січ фактично не визнавала владу Польщі. На Січ орієнтувалося не тільки населення Подніпров'я, а й усі верстви і групи українського суспільства, що страждали від класового і національного гніту. Січ підтримувала постійні зв'язки з Росією, донськими козаками, нерідко організовувала всупереч волі польського уряду військові походи проти Кримського ханства й Туреччини.

У соціальному відношенні козацтво не було однорідним. Його верхівку становили старші козаки, або старшина. Вони володіли землею на Київщині, Брацлавщині, Полтавщині, експлуатували бідніших козаків і селян, займалися лихварством. Старші козаки звичайно вибиралися на командні посади, причому, використовуючи свій вплив, вони домагалися переобрання. З середовища цих козаків виходило чимало дрібних і середніх українських шляхтичів. Переважна маса козацтва, не занесена в реєстр (біглі селяни і городяни), становила найбільш активну силу в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту.

В цій боротьбі брали участь також українські міста. У середовищі міського населення виникали особливі братства, наприклад у Києві, Львові та інших містах. Формально ці братства були об'єднаннями церковно-освітнього характеру, по суті ж вони відігравали роль свого роду центрів національно-визвольної боротьби. Братства мали свої друкарні, видавали підручники та публіцистичні твори, спрямовані проти католицизму та унії. Таким чином, визвольний рух на Україні охоплював різні верстви українського народу, виливався у найрізноманітніші форми.

Опір українського народу натиску польсько-литовських феодалів, а також наступу католицької та уніатської церкви посилився наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., коли на Україні одне за одним спалахували повстання селян, козаків і міщан. Перевага сил у цей період була на стороні магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, якій вдалося потопити народні повстання в крові. Однак, незважаючи на жорстокі розправи панів, боротьба народних мас України не припинялася. У 1648-1654 рр. вона вилилася в широку визвольну війну, очолену видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмельницьким.